Олександр Палій "Про політичні репресії в Україні 1918-1972".Українці пам"ятайте про це.

 
 

Олександр Палій "Про політичні репресії в Україні 1918-1972".Українці пам"ятайте про це.




        Нині в сучасній Україні, напевно, понад 90 відсотків сімей - це нащадки в тій чи іншій мірі жертв тоталітарного режиму. Радянський Союз і впав саме через масштаб його злочинів, через те, що було скоєно таку кількість порушень людських прав і свобод, що просто не знайшлося достатньої кількості людей, щоб захищати ту країну.

       Головною метою більшовицького режиму в Україні з самого початку було знищення будь-яких можливостей для національного самовизначення України. Реалізація цієї мети передбачала ліквідацію національно-свідомої частини населення, а також підрив людської бази відтворення національної свідомості - селянства. Терор був спрямований насамперед проти носіїв і поширювачів національної самосвідомості, а також загалом проти патріотично налаштованих громадян з різних суспільних станів.

       Репресії більшовиків на території України мали виразно антиукраїнський характер. Від 1918 року, коли більшовики, захопивши Київ, розстріляли тисячі осіб просто за те, що ті говорили українською мовою, носили український національний одяг або в кого було знайдено українську літературу, портрети Т. Шевченка тощо, і всі наступні роки, аж до розвалу СРСР.

       За час більшовицького терору в 1918-23 рр. органами ЧК було вбито приблизно мільйон українців і сотні українських діячів культури. Особливому терору були піддані священики, кобзарі.

       На початку 1930-х рр. на території УСРР було заарештовано й здебільшого розстріляно або відправлено в концентраційні табори десятки тисяч представників інтелігенції. До звільнення й реабілітації з них дожили одиниці.

       Посилилася політика масового виселення родин «класових ворогів» - сільської й міської верхівки, які мали авторитет та були визнані владою потенційно небезпечними за здатність організувати опір. У 1930-1931 рр. з України у Сибір було виселено 63817 сімей, переважно заможних селян, священиків, родин учасників українських повстань 1920-х рр.

       За наявною звітністю репресивно-каральних органів, в 1935 р. в Україні було заарештовано 15717 громадян, а в 1937 - уже 159573, в 1938 - 108006. Таким чином, в 1937-1938 рр. (пік репресій) було заарештовано 267 579 громадян. При арештах вимагалося арештувати й дружин репресованих за окремими статтями.

       «Норми» на арешти громадян централізовано спускалися зверху: з Москви наперед вказували, скільки точно «контрреволюціонерів» та «націоналістів» має бути заарештовано й засуджено за визначеними статтями. На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і II категоріями (І - на розстріл, II - на ув'язнення, як правило у співвідношенні 3 до 1). У разі невиконання «плану» часто страчувалися самі виконавці, а тому вони намагалися його «перевиконати», заарештовуючи невинних людей. З місць керівники каральних органів часто надсилали звіти про перевиконання лімітів, особливо за І категорією, і прохання про їхнє збільшення.

       Поза межами України в СРСР - на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених українцями у 1930 - 1937 рр. було повністю згорнуто українізацію. Абсолютна більшість українських національних діячів у цих регіонах були репресовані. На Кубані ця політика супроводжувалася геноцидом українського населення, де в населених українцями регіонах Голодомор проводився так само, як і в Україні - з огородженням цих регіонів військами та вилученням у населення усіх харчів, а не лише зерна. Унаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців на Кубані зменшилася з 61,5% у 1926 р. до 4%.

       У 1932-33 рр. Кремлем в Україні було організовано наймасштабніший Голодомор, унаслідок якого загинуло, за різними оцінками, від 7 до 11 мільйонів осіб. В Україні, яка володіє до 40% світового чорнозему, було вбито голодом кілька мільйонів людей, переважно українців. На місце вимерлого українського населення почалося централізоване переселення мешканців інших регіонів СРСР.

       Якби Голодомору не було, то чисельність українців, за умови поширення на нього офіційних загальносоюзних темпів приросту, у 1939 становила б 36,19 мільйона, тобто на 8,075 мільйона осіб більше від наявної за даними перепису 1939 р. Підкреслимо, це занижені дані, оскільки загальносоюзні темпи приросту вже відпочатку занижені (за рахунок України і Казахстану).

       У 1933 - 38 рр. відбулося тотальне знищення та арешти української інтелігенції: інженерів, науковців, письменників, лікарів, учителів тощо. Наприклад, лише в період 27 жовтня - 4 листопада 1937 року на відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади в урочищі Сандормох в Карелії було розстріляно щонайменше 290 діячів української культури (більшість із них - 3 листопада 1937 р.), а за осінь 1937 р. - більше тисячі діячів української культури.

       Радянський режим убив десь учетверо більше українців, ніж Гітлер.

Масові поховання з простріленими у потилицю черепами знаходять практично у всіх регіонах України, від Львова і Вінниці до Луганська. Приміром, у Донецьку на Рутченковому полі в 1941 році радянські карателі, відступаючи перед німецькими військами, розстріляли цілий шпиталь своїх же поранених солдатів, а також учнів з фабрично-заводського училища - дітей «ворогів народу».

       Сталінський режим патологічно боявся національно-визвольного питання, зокрема, щодо українства. Україна була величезною територією, населеною на той час переважно етнічними українцями, і в Москві просто боялися, що українці, які були під час селянських повстань 20-х років дуже активними (там кожне село давало по 100, по 200, по 1000-1500 бійців), що ці люди раптом усвідомлять інтерес власної нації і почнуть захищати власну країну. Тому їх треба було максимально винищити, зламати хребет нації.

       Втім, це стосувалося не тільки українського народу, а практично всіх національних громад Радянського Союзу. Взяти, наприклад, історію маріупольських греків у Донецькій області. Під час так званої «Грецької операції НКВД» у 30-і роки було вбито близько 50 відсотків дорослого чоловічого населення. Це, безперечно, геноцидна дія. Аналогічні акції здійснювалися щодо інших народів, згадаймо трагедію виселення кримських татарів. Тобто була партійна лінія на цілковите нівелювання, розмивання національних особливостей, щоб творити так звану нову історичну спільноту - радянський народ.

       Словом, обсяг злочинів сталінщини - колосальний. Але не слід думати, що ці злочини припинилися після 1953 року. Наприклад, у 1972 році, коли прокотилася чергова хвиля нищення українського руху, майже 2 тисячі тільки українців засудили за політичними статтями - до ув'язнення, виселення, примусового лікування у «психушках».

 

 

     Джерело:  Укрінформ від 16 травня 2013 р. 

 

      

 

 

 

 

      

 

 



Создан 22 ноя 2013