Огляд досвіду роздержавлення державних і комунальних ЗМІ в країнах Східної Європи

 
 

Огляд досвіду роздержавлення державних і комунальних ЗМІ в країнах Східної Європи




 

 
 
Огляд досвіду роздержавлення державних і комунальних ЗМІ в країнах Східної Європи
 
 

 

                                                                                                  Вступ
 
Інститут прикладних правових досліджень „Право” за підтримки Міжнародного фонду „Відродження” здійснює активну реалізацію проекту „Проведення кампанії громадського лобіювання з метою прискорення роздержавлення друкованих ЗМІ в Україні”. В рамках проекту передбачається провести обговорення найбільш гострих проблем, пов’язаних з реформуванням державної і комунальної преси. Серед таких проблем, зокрема – порядок та основні етапи проведення роздержавлення друкованих ЗМІ, визначення суб’єктів права власності на реформовані ЗМІ, впровадження механізмів запобігання концентрації медіа-власності на друковані ЗМІ, порядок проведення приватизації друкованих державних і комунальних видань тощо.
Природно, що обговорення зазначених проблем потребує детального аналізу досвіду тих країн, в яких приватизація ЗМІ загалом завершилась ще наприкінці 1990-х років, врахування допущених у цих країнах в ході роздержавлення помилок, а так само – успіхів в процесі створення належної правової основи для реформування преси в Україні. Не секрет, що успішний досвід роздержавлення преси існує і в Україні, у зв’язку з чим особливої ваги набуває питання його популяризації в середовищі представників тих ЗМІ, які поки що не були реформовані.
Основна мета цього інформаційно-оглядового матеріалу – не стільки популяризація певного варіанту вирішення окреслених вище проблем, скільки привернення уваги учасників регіональних обговорень, що проводяться в рамках реалізації проекту, до всіх існуючих варіантів врегулювання спірних питань з тим, щоб в ході дискусій вони могли самостійно визначити найбільш прийнятний, з урахуванням місцевої специфіки шлях реформування. Автори цього матеріалу висловлюють подяку Міжнародному фонду „Відродження”, без підтримки якого втілення проекту в життя було б неможливим.
 

 

Огляд досвіду роздержавлення державних і комунальних ЗМІ в країнах Східної Європи
 
1.1. Албанія
 
Активний початок роздержавлення преси в Албанії припав на другу половину 1990-х років і наразі остаточно не завершився. Станом на сьогодні в Албанії видається 98 газет і 70 журналів, причому найбільші наклади зберегли дві провідні газети, які видавались ще за часів панування соціалізму в країні – “Zeri” та “Popullit”. Станом на 1989 рік обидві перебували у власності Комуністичної партії Албанії і їх наклад складав близько 120 000 примірників щодня. Решта друкованих видань належала профспілковим, молодіжним організаціям, професійним об’єднанням літераторів, художників і композиторів, максимальний наклад таких видань сстановив близько 30 000 – 55 000 примірників на тиждень.
Після падіння комуністичного режиму, правляча партія змінила назву на Соціалістичну партію Албанії і зберегла контроль над двома провідними газетами Албанії. Варто відзначити, що станом на сьогодні, окрім “Zeri” та “Popullit” третє місце за величиною накладу в Албанії належить газеті „Спортивна Албанія” (“Sporti Shqiptar”), яка також видавалась до повалення комуністичного режиму, однак, на відміну від перших двох, пережила драматичну історію розвитку – декілька разів газета перебувала на межі банкрутства і згодом була продана акціонерному товариству „Spekter”, яке залишається її власником і нині.
На відміну від багатьох інших європейських країн, в Албанії суттєвої трансформації відносин власності щодо ЗМІ не відбулось – більшість друкованих видань продовжують перебувати у власності Академії Наук Албанії, Міністерства оборони, Міністерства освіти та інших центральних органів виконавчої влади, їх функціонування забезпечується головним чином за рахунок бюджетного утримання.
Основними чинниками, які не сприяють проведенню роздержавлення преси в Албанії є: 1) низький рівень купівельної спроможності населення – середня заробітна плата в Албанії складає близько 70 євро, в той час як вартість одного примірника газети – близько 13 євроцентів; 2) значний рівень конкуренції на ринку за рахунок появи на початку 1990-х років значної кількості приватних видань; 3) відсутність ефективної мережі розповсюдження преси, що знижує рівень зацікавленості читачів у підписці – зокрема, в сільських регіонах (а це – переважна частина албанської території) розповсюдження преси відсутнє як таке, в деяких віддалених міських центрах газети прибувають із суттєвим запізненням (в окремих випадках – майже на добу). Структура ринку друкованих ЗМІ та інформація про основних власників газет в Албанії наводиться у Таблиці 1.
 

 

Таблиця. Структура власності на друковані ЗМІ в Албанії
 

 

Видавнича група
Частка на ринку
Spekter
21%
Klan
16%
Koha
11%
Партійна преса
16%
Інші
36%
 
1.2. Естонія
 
В Естонії роздержавлення державної і комунальної преси в основному було проведене протягом першої половини 1990-х років. Станом на 1997 рік лише 2 газети (що виходили один раз на тиждень) та близько 10 журналів продовжували перебувати у державній власності. Приватизація ЗМІ в Естонії стала логічним продовженням процесу загальної приватизації, що розпочалась у 1991 році. Після офіційної заборони комуністичної ідеології більшість видань реально опинились без власника, оскільки до відновлення естонської незалежності всі вони перебували у власності Комуністичної партії Естонії. Відповідно, розвиток цих видань здійснювався у двох напрямах – одні з них практично відразу припинили своє існування, а інші – були приватизовані головними редакторами. Основним чинником, який зумовив швидку приватизацію естонської преси, стала фактична бездіяльність органів державної влади у процесі переходу майнових прав на відповідні друковані ЗМІ та вирішенні господарських проблем газет і журналів. Зокрема, в силу того, щоб постачання друкарської техніки, витратних матеріалів та паперу здійснювалось централізовано за партійними рішеннями, що ухвалювались на всесоюзному рівні, в перші роки естонської незалежності ЗМІ опинились як без техніки, так і без витратних матеріалів. Органи державної влади у цій ситуації зайняли позицію пасивного спостерігача, відповідно – питання виживання ЗМІ в нових умовах опинилось в руках трудових колективів друкованих видань. Більшість газет створила власні комерційні департаменти, які за рахунок фанд-райзингу та реклами змогли залучити необхідні кошти та підтримати функціонування редакцій і журналістських колективів. Згодом, під впливом комерціалізації діяльності та посилення політичного тиску, ряд газет та журналів „відправились у вільне плавання” – були приватизовані редакторами та/або журналістськими колективами і продовжили діяльність в нових ринкових умовах.
В плані досвіду приватизаційних процесів у сфері медіа в Естонії варто виділити декілька показових випадків.
Перший з них – випадок приватизації щоденної газети “Postimees”, яка друкувалась в Тарту та мала найбільший на момент приватизації щоденний наклад. Приватизація видання здійснювалась на конкурсних умовах – уряд запропонував викупити газету за 50 000 радянських рублів. Переможцем конкурсного відбору стало господарське товариство, створене головним редактором, журналістами та іншими співробітниками газети. Сам процес приватизації був досить тривалим і конфліктним – сама приватизація видання продовжувалась близько 9 місяців, і на момент її завершення “Postimees” фактично не мала на балансі будь-якого майна. Це зумовлювалось насамперед тим, що за весь період приватизаційного процесу газета не отримувала будь-яких субсидій з державного бюджету і, фактично, була змушена виконати майнові зобов’язання перед численними кредиторами за рахунок власного майна. На додаток, більшість журналістів, побоюючись продажу газети невідомому власнику, звільнилась з роботи і зареєструвала власне господарське товариство та торгову марку “Postimees”, яка, як і було відзначено вище, стала переможцем конкурсної приватизації фактично збанкрутілого видання. На базі господарського товариства “Postimees” згодом було побудовано імперію Eesti Meedia, яка нині посідає значну частку на ринку друкованих ЗМІ.
Другий показовий випадок, який ілюструє підходи до роздержавлення ЗМІ в Естонії, - приватизація другої за кількістю накладу газети „Paevaleht”. Журналісти газети запропонували Міністерству культури, на балансі якого перебувало видання, передати їм у платне користування все майно газети, яке фактично використовувалось журналістським колективом. Формально майно було передане господарському товариству, заснованому членами трудового колективу газети, частки в статутному капіталі якого були поділені між менеджерами та журналістами пропорційно до розміру внесків до статутного фонду товариства. Як і у випадку з „Постімес”, від радянської газети „Пяевалехт” не залишилось нічого, крім назви, декількох старих стільців та друкарських машинок – все майно газети фактично давно перебувало у власності господарського товариства, заснованого членами трудового колективу газети. Аналогічна схема приватизації була апробована і при приватизації інших потужних друкованих видань Естонії, наприклад – газет „Маалехт” та „Ихтулехт”.
Третій випадок – невдала спроба „ручної” приватизації досить впливового на початку 1990-х років видання „Рахва Хяяль” („Голос Народу”). У 1992 році щоденний наклад газети складав 200 000 примірників, і вона була однією з небагатьох з-поміж тих, для кого видавничий бізнес був прибутковим. Газета позиціонувала себе як опозиційна до діючого уряду на чолі з Прем’єр-міністром Мартом Лааром, критикуючи соціальну складову політики уряду Лаара. Прагнучи поставити газету під контроль, уряд ініціював звільнення її головного редактора та приватизацію, в результаті якої газета мала опинитись у власності лояльних до діючого прем’єра бізнесменів. У світлі цих подій журналістами газети було прийнято рішення про звільнення з роботи та заснування власного друкованого видання – „Есті Синумід” („Естонський вісник”), яка невдовзі стала однією з найбільш популярних в Північній Естонії. „Рахва Хяяль”, натомість, припинила своє існування.
На відміну від загальнонаціональних друкованих видань, доля місцевих друкованих ЗМІ, які реформувались за схемою, подібною до схеми приватизації „Постімес” і „Пяевалехт”, виявилась досить складною: не маючи достатніх фінансово-економічних ресурсів та інвестицій, більшість місцевих видань, приватизація яких розпочалась наприкінці 1990-х років, припинила своє існування внаслідок банкрутства або поглинання потужними медійними холдингами.
Загалом, в процесі приватизації ЗМІ в Естонії було використано дві основні схеми – 1) усуспільнення в українському варіанті, тобто – передача трудовому колективу ЗМІ; 2) конкурсна приватизація. За першою схемою вдалось приватизувати лише одне видання, в основному – через те, що чинне на той момент законодавство про приватизацію дозволяло передачу у власність трудовим колективам підприємств, які здійснюють діяльність у сфері послуг. Всі інші естонські ЗМІ планувалось приватизувати на умовах конкурсу. Проте, через побоювання журналістських колективів приходу нових власників (нові зміни до приватизаційного законодавства 1992 року не передбачали закріплення за трудовим колективом права переважної участі у приватизації) і різкої зміни редакційної політики, конкурсний механізм на практиці застосований не був: журналісти звільнились з попередніх місць роботи (державних і комунальних ЗМІ) і заснували власні видання з аналогічними назвами, всі права на які належали господарським товариствам, заснованим членами трудових колективів.
 
1.3. Латвія
 
Роздержавлення преси в Латвії проходило у два основні етапи: через так звану „спонтанну приватизацію” трудовими колективами ЗМІ, і приватизацію в загальному порядку, у відповідності до законодавства про приватизацію.
Перший етап приватизації був досить швидким і відбувався в умовах законодавчої невизначеності – переважна більшість видань одночасно із припиненням свого існування фактично стали „безхозними”, що дозволило трудовим колективам ЗМІ проголосити їх своєю власністю. Хоча подібне привласнення навряд чи можна вважати легітимним з правової точки зору, результати такої „прихватизації” ніколи й ніким не були поставлені під сумнів. До двох найбільш яскравих прикладів „спонтанної приватизації” можна віднести роздержавлення двох найбільших латвійських газет – “Lauku Avize” і “Cina”. У першому випадку трудовий колектив газети заснував власне поліграфічне підприємство, якому було передано всі права на друк газети. У другому випадку поліграфічне підприємство було засноване трьома представниками керівництва газети, відповідно – всі права на газету перейшли не до трудового колективу, а до цих трьох представників.
Другий етап приватизації ЗМІ розпочався у 1992 році, коли був прийнятий Закон про приватизацію державного майна, який дозволив повернути приватизаційний процес у правове русло. Найбільш значущою подію на цьому етапі стало роздержавлення урядового щоденного видання „Diena”. Цю газету не вдалось приватизувати в ході „спонтанного роздержавлення”, оскільки її засновником була не Комуністична партія Латвії, а уряд. За результатами проведеного конкурсу власником газети стало спільне підприємство, створене у формі господарського товариства, засновниками якого виступили 153 суб’єкти – члени трудового колективу газети, а також шведська газета „Експрес”. Решта друкованих періодичних видань була приватизована за тією ж схемою, що і „Diena”, і сама приватизація пройшла дуже швидко – станом на кінець 1992 року практично всі державні видання опинились у приватній власності. Протягом наступних років відбулось роздержавлення суміжних сегментів ринку – видавничої галузі і мережі розповсюдження. Цей процес виявився розтягнутим у часі – приватизація найбільшого латвійського видавництва “Preses Nams” була проведена лише у 1998 році. У 1997 році було проведено роздержавлення найбільшого інформаційного агентства “LETA”, яке на момент проведення приватизації фактично було банкрутом і не мало працівників.
 
1.4. Литва
 
На відміну від Латвії, в Литві процес роздержавлення друкованих ЗМІ з самого початку відбувався в межах правового поля – 10 квітня 1991 року Верховна Рада Республіки Литва ухвалила Закон про приватизацію державного майна, який дозволяв приватизувати всі державні підприємства, частка держави в статутному капіталі яких складала понад 20%. Сама приватизація відбувалась наступним чином: члени редакцій засновували господарське товариство, яке на конкурсних умовах викупало майно державного засобу масової інформації, після чого кожен засновник товариства міг вільно розпорядитись своє часткою у статутному капіталі. В результаті приватизації 1991 – 1992 років практично вся державна і комунальна преса була передана у власність трудових колективів за вищезгаданою схемою, однак вже в середині 1990-х років більшість засновників нових господарських товариств продали свої паї іноземним та найбільш потужним національним компаніям, що в згодом призвело до суттєвої концентрації медіа-власності на друковані ЗМІ – на сьогодні весь ринок друкованої реклами фактично поділений між 5 видавцями газет і журналів.
 
1.5. Польща
 
Особливості роздержавлення друкованих ЗМІ, поліграфічних підприємств та мереж розповсюдження напряму визначались рівнем централізованості державного управління видавничою галуззю, успадкованого від комуністичного режиму. Саме ця централізація зумовила активну роль уряду у процесі роздержавлення, що навряд чи можна вважати типовим явищем на постсоціалістичному просторі (для прикладу див. досвід Естонії, Латвії, Литви та низки інших країн). В зарубіжних джерелах процес приватизації ЗМІ в Польщі прийнято характеризувати як „керований державою”. У цьому процесі умовно можуть бути виділені декілька етапів.
На першому з них відбулась приватизація видавничо-поліграфічного об’єднання „Преса-Книжка-Рух”, на другому етапі – залишки активів цього підприємства – видавництва і мережа розповсюдження.
Окрім власне видавництв, до складу об’єднання „Преса-Книжка-Рух” входили інформаційні агентства, періодичні друковані видання, а також підприємства розповсюдження. Аналогічних за структурою та рівнем інтегрованості суб’єктів господарювання не існувало у будь-якій іншій країні Східної Європи. Саме цим, напевне, і можна пояснити той факт, що у 1990 році Сеймом було схвалено окремий закон про особливості ліквідації цього підприємства – Закон „Про ліквідацію робітничого видавничого кооперативу „Преса-Книжка-Рух”. Відповідальною за ліквідацію цього гіганта індустрії було визначено спеціальну ліквідаційну комісію, склад якої формувався Прем’єр-міністром Польщі. Зазначена комісія була створена 6 квітня 1990 року і, фактично, керувала усіма діями, пов’язаними з ліквідацією кооперативу. До відання комісії відносилось вирішення трьох основних питань – безкоштовна передача майна друкованих ЗМІ трудовим колективам цих ЗМІ, продаж друкованих ЗМІ приватним власникам, забезпечення обліку залишків неприватизованого майна та його передача під контроль державного казначейства. Кожне з відповідних питань комісія вирішувала на власний розсуд, однак за загальним правилом трудовим колективам ЗМІ передавалось лише майно тих газет, які мали достатній наклад і, на думку комісії, могли вижити в ринкових умовах. Таких ЗМІ за період роздержавлення кооперативу було виявлено 71 з-поміж усіх 178, які входили до складу об’єднання „Преса-Книжка-Рух”. Решта ЗМІ, які не відповідали зазначеним критеріям, продавались „з молотка” всім бажаючим, які запропонували найвищу ціну. Питання про соціальні і трудові гарантії працівників в ході конкурсної приватизації до умов конкурсу зазвичай не включалось. Принципи прозорості і аполітичності приватизаційного процесу також не завжди дотримувались – у ряді випадків видання продавались політично лояльним до уряду суб’єктам господарювання, факти порушень і непрозорості були викриті лише на етапі фінального аудиту діяльності ліквідаційної комісії.
Приватизація ЗМІ трудовим колективом здійснювалась наступним чином: 1) ліквідаційна комісія приймала рішення про можливість передачі майна ЗМІ трудовому колективу; 2) не мнеш ніж 50% членів трудового колективу ЗМІ мали створити товариство з обмеженою відповідальністю і внести до його статутного фонду частку у розмірі, не нижчому за три мінімальні заробітні плати; 3) комісія мала прийняти рішення про передачу всіх активів ЗМІ на баланс новоствореного господарського товариства.
Остаточно роздержавлення видавничо-поліграфічного об’єднання „Преса-Книжка-Рух” завершилось у березні 002 року, коли Прем’єр-міністром було прийнято рішення про припинення діяльності ліквідаційної комісії. Загалом більшість польських фахівців схилялась до того, що досвід ліквідації поліграфічного гіганта був одним з найбільш успішних приватизаційних проектів, реалізованих упродовж 1990-х років.
 
1.6.Словаччина
 
В Словаччини роздержавлення ЗМІ здійснювалась шляхом їх продажу на конкурсних умовах. В одних випадках ЗМІ були викуплені іноземними інвесторами, в інших – господарськими товариствами, заснованими членами трудових колективів ЗМІ.
До першого випадку слід віднести приватизацію газети „Новий час”, створеної на базі партійного видання „Народ” – за результатами продажу її новими власниками стали два австрійських бізнесмени, які перепрофілювали видання, перетворивши його на таблоїд. Після цього у видання газети були вкладені кошти іноземних інвесторів (Gruner+Jahr, Ringier), завдяки чому „Новий час” став найбільш тиражним виданням, стабільні позиції якого на ринку зберігаються і нині.
До другого випадку слід віднести приватизацію друкованого органу Комуністичної партії – газети „Правда”. Остання була викуплена господарським товариством, заснованим членами трудового колективу ЗМІ ще в 1990 році. Проте, з огляду на посилення економічної конкуренції на ринку друкованих ЗМІ, наклади газети постійно скорочувались, і члени трудового колективу у 1995 році продали належні їм частки в статутному фонді газети Гарвардській групі інвестиційних фондів.
У специфічний спосіб здійснювалось роздержавлення друкованого органу асоціації комуністичної молоді (комсомолу) – газети „Зміна”. Остання проголосила опозиційний курс до діючого на той час уряду. Під впливом політичного тиску та розірвання контракту газети з державним поліграфічним підприємством, всі журналісти газети звільнились, і створили власне друковане видання, назва якого була подібною до „Зміни”. Однак, менеджмент новоутвореного ЗМІ виявився неспроможним здійснювати ефективне адміністрування в умовах ринкової економіки. Як наслідок, наклади газети стрімко скорочувались, і від банкрутства її врятувало лише поглинання німецьким видавничим концерном Verlagsgruppe Passau.
Приватизація мережі розповсюдження газет в Словаччині була проведена лише у лютому 1998 року. Сам продаж мережі, яка належала підприємству „Поштово-газетна служба” також здійснювався на умовах конкурсу, переможцем якого стало найбільше поліграфічне підприємство Словаччини “Danubiaprint” (роздержавлення останнього було проведене у 1996 році). Проте, конкурс проводився на засадах, далеких від об’єктивності і прозорості, його результати наприкінці 1998 року були визнані Антимонопольним комітетом недійсними. Однак на момент прийняття цього рішення власники “Danubiaprint” „вимили” всі активи „Поштово-новинної служби” і створили величезні борги підприємства перед “Danubiaprint”. Після задоволення всіх вимог колишнього переможця конкурсу, „Поштово-газетна служба” була визнана банкрутом, а більшість її активів перейшли у власність “Danubiaprint”. Таким чином, в Словаччині можна виділити ще одну, знайому і для України схему приватизації, - доведення підприємства до банкрутства. До речі, приватизація вже згаданого “Danubiaprint” також була проведена шляхом доведення його до банкрутства місцевим олігархом Іваном Кмотріком.
 
1.7. Словенія
 
Досить специфічно відбувалась приватизація друкованих засобів масової інформації в Словенії. На відміну від низки інших країн Східної Європи, в Словенії приватизація проходила не „спонтанно”, а на підставі прийнятого ще на початку 1990-х років спеціального закону.
На практиці приватизація ЗМІ в Словенії проводилась наступним чином: частка державної власності у ЗМІ передавалась в управління трьом соціальним публічним фондам – Пенсійному (10% державної частки у статутному капіталі кожного ЗМІ), Фонду компенсацій (10%) та Фонду розвитку (20%), ці частки потім були передані уповноваженим інвестиційним агентствам, які могли здійснювати їхній вільний продаж. Після завершення цієї фази приватизаційного процесу наступала друга фаза – викуп часток у статутному капіталі членами трудового колективу ЗМІ. Викуп дозволявся, якщо відповідне рішення було підтримане щонайменше третиною членів трудового колективу. При викупі часток членам трудового колективу надавалась знижка – вони могли викупати майно з 25% знижкою від його реальної вартості. Сам викуп, згідно і законодавством, міг бути проведений упродовж протягом 4 років, щороку трудовий колектив мав викупляти не менше 1/4 часток, що могли бути передані трудовому колективу, при цьому протягом зазначеного 4-річного періоду, підприємство, засновниками якого були члени трудового колективу, не мало право отримувати позики та проводити випуск облігацій.
Попри те, що така модель приватизації дозволяла членам трудового колективу стати власниками ЗМІ, її застосування на практиці призвело до протилежних наслідків, що переконливо ілюструє історія приватизації газети „Справа” (“Delo”). 40% державної частки у статутному капіталі газети було передано трьом соціальним фондам, 60% - трудовому колективу газети, після чого був розпочатий внутрішній викуп часток у загальній частці трудового колективу в статутному капіталі газети. Цей викуп проводився наступним чином – 20% отримали на безоплатній основі (у вигляді сертифікатів) члени трудового колективу та члени їхніх сімей, а також колишні працівники газети; 22% - мали бути викуплені трудовим колективом, ще 18% - мали бути викуплені читачами газети. На практиці ж члени трудового колективу газети „Справа”, отримавши можливість взяти участь у її приватизації, продали належні їм частки третім особам.
 
1.8. Угорщина
 
Станом на 1988 рік власниками ЗМІ в Угорщині були правляча партія, профспілкові об’єднання та органи державної влади. У державній власності також перебували 4 найбільших угорських видавництва. Загалом, приватизація ЗМІ в Угорщині проводилась в умовах відсутності необхідної нормативно-правової бази. Саме роздержавлення проходило за схемою, подібною до латвійської – трудові колективи ЗМІ створили господарські товариства, вступили в переговори з іноземними інвесторами, заснували друковані видання з назвами, аналогічними до тих, випуск як здійснювався в попередні роки, і перепрофілювали ЗМІ під потреби інвесторів та ринкової економіки. Всі 4 видавництва, що перебували у державній власності, приватизовані не були – в умовах відсутності законодавчої бази та коштів на модернізацію обладнання і переустаткування вони стали банкрутами.
 
1.9. Хорватія
 
В Хорватії станом на 2005 рік процес приватизації державної і комунальної преси остаточно не завершився – у державній і комунальній власності продовжувало перебувати 82 друкованих ЗМІ. Сама приватизація ЗМІ відбувалась на тлі порушень і непрозорості, типових для приватизаційних процесів в Хорватії в цілому. Найбільш вдалим прикладом приватизації можна вважати досвід роздержавлення газети “Novi List”.
Процес роздержавлення „Нової газети” розпочався 31 жовтня 1991 року, коли трудовий колектив газети прийняв рішення про перетворення газети в акціонерне товариство. На підставі прийнятого рішення було проведено емісію 68 128 акцій, які були продані діючим працівникам газети та працівникам, які вийшли на пенсію. Сама приватизація була оголошена Урядовим агентством з питань реструктуризації та розвитку досить сумнівною з точки зору її відповідності вимогам закону, однак 26 лютого 1993 року легітимність реорганізації компанії була визнана на офіційному рівні. За результатами роздержавлення основним акціонерами компанії стали члени трудового колективу (97.6% акцій) та державні фонди (2.4 % акцій).
Показовим прикладом скандальної приватизації ЗМІ в Хорватії стала приватизація „Вечірньої газети”. Її роздержавлення, на відміну від „Нової газети”, яка приватизувалась в умовах відсутності законодавчої визначеності, відбувалось на підставі Закону „Про приватизацію державного майна” 1992 року. Редакція газети була реорганізована в акціонерне товариство, акції якого були розподілені наступним чином – 20% отримав трудовий колектив газети, решту – Пенсійний фонд. Останній, зіткнувшись з фінансовими проблемами, продав належні йому акції компанії „Caritas Limited Fund”, заснованій на Віргінських островах. Саме відчуження акцій було проведене за нижчою від реальної вартістю, в режимі закритості від суспільства.
 
1.10. Чехія
 
У 1989 році ринок друкованих ЗМІ Чехословаччини виглядів наступним чином: 6 загальнонаціональних щоденних чеських газет, 5 словацьких загальнонаціональних щоденних газет, 7 чеських регіональних щоденних газет та 3 регіональні щоденні словацькі видання. Крім того, деякі центральні органи виконавчої влади здійснювали випуск спеціалізованих друкованих видань (Міністерство оборони (газета „Народна оборона”), Міністерство агропромислового комплексу (газета „Сільські вісті”) та Міністерство спорту). Свої періодичні друковані видання мали і партійні органи – Комуністична партія, Чехословацька народна партія, Чехословацька соціалістична партія, Соціалістичний союз молоді, Федерація профспілок.
Процес роздержавлення преси стартував на початку 1990 року, коли трудові колективи більшості державних ЗМІ запровадили самоврядування і самостійно обрали головних редакторів газет. Сам приватизаційний процес відбувався стихійно, і першою роздержавленою в рамках „спонтанної приватизації” газетою став „Молодий фронт”, який до повалення комуністичного режиму випускався Соціалістичним союзом молоді. Коли останній припинив існування, вся його власність була націоналізована. Трудовий колектив газети, з-тим, щоб не чекати прийняття на офіційному рівні рішень щодо його участі у приватизації газети, скористувався положеннями нового Закону про господарські товариства, заснував товариство з обмеженою відповідальністю і розпочав випуск газети з аналогічною назвою - „Молодий фронт сьогодні”. Відповідно, газета Соціалістичного союзу молоді припинила своє існування. Аналогічним чином було реформовано і більшість інших партійних та державних видань – їх трудові колективи звільнялись з роботи, створювали власні господарські товариства і здійснювали випуск газет з подібною назвою (наприклад трудовий колектив газети „Землеробські новини” після звільнення з газети і створення власного господарського товариства, розпочав випуск газети „Чеські і моравські землеробські новини”).
Ті ЗМІ, які не були приватизовані в ході т.зв. „спонтанної приватизації” 1990-1992 років були або визнані банкрутами, або продані власниками (останнє стосується, зокрема, періодичних видань галузевих асоціацій) іноземним видавничим групам, або ж приватизовані в ході „сертифікатної” приватизації, яка розпочалось у 1992 році.
 
 
 
 
 

 

Висновки
 
Наведений огляд зарубіжного досвіду у сфері приватизації дозволяє зробити наступні висновки:
1.                     За наявності відповідного бажання членів трудового колективу, відсутність належного правового поля для проведення роздержавлення преси не може стати на заваді приватизації ЗМІ.
2.                     Безкоштовна передача видань членам трудових колективів у власність на практиці не призвела до очікуваних наслідків – у більшості випадків „усуспільнення” ЗМІ завершилось відчуженням членами трудового колективу належних їм часток у статутному капіталі на користь третіх осіб.
3.                     Практика показує, що у більшості країн Східної Європи приватизація ЗМІ передбачала їх продаж на конкурсних засадах.
4.                     Важливою складовою процесу роздержавлення ЗМІ є проведення приватизації суміжних галузей – наприклад, дистриб’юторських мереж та поліграфічних комбінатів. В умовах недемократичного політичного режиму приватизація ЗМІ з одночасним збереженням у державній власності поліграфічної бази та пунктів продажу преси може бути використана для тиску на ЗМІ, які критикують владні рішення.
5.                     В більшості зарубіжних країн процес роздержавлення ЗМІ не супроводжувався наданням засобам масової інформації бюджетної підтримки на перших етапах після завершення приватизації.
6.                     Процес приватизації є складовою процесу глобалізації – більшість реформованих ЗМІ були поглинені транснаціональними компаніями або припинили своє існування.
7.                     Особливої уваги в процесі приватизації ЗМІ має бути приділено питанням забезпечення прозорості відносин власності щодо ЗМІ та впровадженню механізмів запобігання концентрації медіа-власності – у більшості країн Східної Європи за наслідками приватизації ЗМІ відбулась концентрація ринку друкованих видань.

 

джерело: http://media.parlament.org.ua/a/action/article_detail/article_id/1148/





Создан 01 авг 2012